Іван Франко (Ivan Franko)

Іван Якович Франко (народився 27 серпня 1856, Нагуєвичі Дрогобицького повіту — помер 28 травня 1916, Львів) — український філософ, письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.

Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко виявив себе на багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Франко черпав із життя і боротьби рідного народу, але також із першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був “золотим мостом” між українською і світовою літературами.

Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Євген Маланюк свого часу писав: “Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи ж чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі”.

На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських, німецьких, російських соціологів, літературні критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьера, Брандеса та ін. Проте, Франко залишився собою, мав власний світогляд і ввійшов у свідомість наступних поколінь як невтомний будівничий людських душ українського народу.

Ранні роки

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. у селищі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу м. Борислав, в родині селянина-коваля. Франко завжди говорив про себе як про “сина селянина, мужика”. Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім’ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові хорошу освіту. Мати Івана Франка — Марія Кульчицька — походила із зубожілого польського роду. Це був не зовсім бідний селянський рід.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна, потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі. У 1875 році закінчив у Дрогобичі гімназію. Обдарованому селянському хлопцеві, що на дев’ятому році втратив батька, свого найближчого порадника, було надзвичайно важко здобувати освіту. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні (“У столярні”). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класиків, культорологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.

Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.

Восени 1875 р. Іван став студентом філософського факультету у Львівському університеті.

Творчість

Перші літературні твори Франка — вірші і повість “Петрії і Довбущуки” — були друковані в студентському часописі “Друг”, членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з М. Драгомановим привернули увагу поліції, і 1877 р. Франко, разом із Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким та іншими, був заарештований за соціалістичну пропаганду. Після восьмимісячного ув’язнення Франко ще активніше включається в громадсько-політичну роботу, допомагає в організації гуртків у Львові, дописує до польської газети “Praca”, знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом із Павликом засновує 1878 р. часопис “Громадський Друг”, який після конфіскації виходив під назвами “Дзвін” і “Молот”.

У 1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув’язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.

Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: “Каменярі”, “Вічний революціонер”, “Не пора…” та інші, а також повісті “Boa constrictor”, “Борислав сміється”, “Захар Беркут” та низка літературознавчих і публіцистичних статей.

У 1881 р. році Франко став співвидавцем часопису “Світ”, після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису “Зоря” і газеті “Діло”. Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними діячами, серед інших з М. Лисенком і М. Старицьким, і в травні 1886 р. одружився з О. Хоружинською. На весіллі говорили, що цей шлюб — символ єдності Заходу і Сходу України. Та спокійне подружнє життя тривало недовго. У його житті з’являлися нові жінки: Ольга Рошкевич (перша наречена), Юзефа Дзвонковська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Ольга Білецька, Целіна Журовська. Сам Іван Якович визнавав: “Значний вплив на моє життя, а, значить, також на літературу мали зносини мої з жіноцтвом…”.

У 1888 р. Франко деякий час працював у часописі “Правда”. Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 року за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник “Народ”. Спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому “європейського політика”. Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов’язання долі України з Росією (“Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова”).

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви “українці” замість “русини” – так традиційно називали себе корінні галичани. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…”

Наукова діяльність

Поряд активної громадської і літературної діяльності, Франко продовжував свої студії, спочатку в Чернівецькому університеті, згодом у Віденському. У 1894 р. Франко габілітувався у Львівському університеті з історії української літератури, але професури не здобув через опір намісника Бадені і галицьких реакційних кіл. У 1894-1897 рр. Франко разом із дружиною Ольгою видавав часопис “Житє і Слово”, в якому серед інших з’явилась його стаття “Соціалізм і соціал-демократизм” з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса й Енгельса. Критику марксизму, як “релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби”, Франко продовжив у передмові до збірки “Мій Ізмарагд”.

З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тісно співпрацював із НТШ (Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка) (1899 р. — став його дійсним членом, 1904 р. — почесним), публікуючи у “ЗНТШ” більшість своїх наукових праць, історико-літературних нотаток, рецензій; Франко працював також в Етнографічній Комісії, очолював Філологічну Секцію НТШ. Саме завдяки Франку і Грушевському НТШ стало фактичною академією наук. У 1898 р. українська громада урочисто відзначила 25-літній ювілей літературної діяльности Франка.

Покинувши в 1897 р. журналістику, до чого призвела його стаття у віденській газеті “Die Zeit”, в якій він назвав Міцкевича поетом зради (Der Dichter des Verrates), Франко повністю віддається спільно з Грушевським і В. Гнатюком редагуванню “Літературно-Наукового Вісника”; фактично вся редакція була в руках Франка.

Останні роки життя

З 1908 р. стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав “Нарис історії українсько-руської літератури” (1910 р.), “Студії над українськими народними піснями” (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія: “У цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…” “Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю” – писав Іван Франко. За таких обставин, за неповний рік до смерті Франко творить 232 поетичні переклади і переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916 р. у Львові. Через два дні відбулося кількатисячне урочисте прощання на Личаківському цвинтарі. Спочатку поховали Івана Яковича в чужому склепі. Лише через 10 років останки Франка були перенесені в окрему могилу, відому своїм пам’ятником, на якому Франко-каменяр “лупає сю скалу”.

Цитати

Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука і терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу.

І ласки панські, й панські жарти — Мужик все виніс на спині.

Посилання

1. Введення в візійний ряд: ІВАН ФРАНКО «Поза межами можливого» (Проект “ВІЗІЯ”)
2. IВАН ФРАНКО: «ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДЕЖІ» — для уважного молодого читача (Проект “ВІЗІЯ”)
3. Творчість Франка. Збірки
4. Біографія Івана Франка
5. Сотворення світу (Іван Франко)
6. Твори Франка на Ukrcenter
7. Твори Франка на Lib.ru

Фільм про Івана Франка зі Святославом Вакарчуком

Частина перша

Частина друга

Частина третя

Частина четверта

Частина п’ята

Частина шоста