Григорій Савич Сковорода (Hryhoriy Savych Skovoroda)
Григорій Савич Сковорода (народився 22 листопада (3 грудня) 1722 — помер 29 жовтня (9 листопада) 1794) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями з 1770-х років вів життя мандрівного жебракуючого філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.
Велич і безсмертя Григорія Савича Сковороди полягає в тому, що в глуху пору національного гніту, жорстоких утисків українського народу самодержавною Росією він став на захист співвітчизників і проголосив: “А мій жребій із голяками”.
Народження та життя
Народився письменник-просвітитель ХVII ст. Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині, в сім‘ї Сави і Паланки Сковородів — малоземельних селян із козаків. Батьки Григорія славилися на всю округу чесністю і правдивістю, гостинністю і працьовитістю; так виховували і Гриця.
Змалку його привчали до праці: пасти гусей, допомагати по господарству. Грицевій душі була милою сопілонька, в гру на якій хлопчик вкладав всю свою дитячу душу…
Одного дня повів тато сина до дяка в науку. Навчався Григорій із цікавістю і навіть був на привілейованому становищі, бо дяк виявив у хлопця надзвичайної краси голос, навчив нотної грамоти, поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки і підготував до вступу в академію.
Битим шляхом через Пирятин, пішки, жадібним до знань, Григорій дістався до Києва і став одним із наполегливих і тямущих студентів.
У 1753-му році Григорій закінчив академію. На цей час він вже поет, композитор, соліст і музика. Його відряджають до Петербурга в придворну капелу, бо він прославився чудовим басом, грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах, сопілці. На власні вірші Григорій складав музику і таку музику, що деякі з його пісень перейняли навіть кобзарі.
Але всебічно обдарований хлопець вирішив якомога більше мандрувати і зустрічатися з людьми. Повернувшись знову до Києва, юний поет і композитор вирушає за кордон і три роки мандрує по Угорщині, Польщі, Словаччині, відвідує Братиславу, Відень, Будапешт, буває в університетах, слухає лекції знаменитих професорів, студіює філософські праці; володіючи багатьма мовами, вільно дискутує з вченими різних країн.
Повернувшись в Україну, він викладав піїтику в Переяславському колегіумі. Молодий педагог викладав по-новому, творчо, сміливо, за “що” і був звільнений з роботи.
Далі 6 років працював домашнім учителем сина поміщика Томари у селі Коврай на Переяславщині. У вільний від роботи час багато розмірковував. Саме в ці роки, завдяки близькості до природи і народу, формуються філософські погляди майбутнього письменника-мислителя.
Згодом він стає викладачем синтаксису, грецької мови та етики у Харківському колегіуму. Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою.
— Учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса педагога.
Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є ледарство — найбільша людська вада.
Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього вдома. Він засівав їхні душі зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку. Проте незабаром залишив колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування і доносів.
Коли його запрошували на церковні або світські посади, він відмовляв:
— Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв (лицемірних людей)?
або:
— Не можу представляти в театрі світу жодної особи крім низької, простої… Я обрав собі цю роль — і задоволений.
Навіть Катерині ІІ не вдалося заманити його до царського двору:
— Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця, — гордо заявив він.
З 1769-го року Сковорода вів мандрівне життя. Майже 30 років мандрував цей співець-музика і вчитель-байкар курними шляхами Лівобережжя. Заходив в села й хутори, рідше — в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, — і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт.
Мудре слово Сковороди притягувало людей. Зайде він, бувало, в село, сяде край майдану або на цвинтарі, або ж у когось на подвір‘ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної “Ой, піду я лугом-долиною” — і сходяться люди.
Тоді мандрівний філософ виймає книги, читає; збере малят біля школи чи в хаті, тай розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею.
Чого ж навчав Сковорода?
Навчав, що в природі краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. Пізнавай себе, а пізнаєш — удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначає своє місце в суспільстві й приносить найбільшу користь (ідея сродної праці). Але чимало людей займають не свої місця. Людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі.
Веління природи — це пізнання Бога в людині.
Пізнання природи — це пізнання Бога.
Григорій Сковорода був демократом. Він писав, що його рідний край страждає під владою “загребущих”, “лукавих”, “мавп” і “змій”.
Філософ жив сподіваннями на нове суспільство рівноправних людей, де не буде “рабського іга”, “тяжкої роботи”, “нічого златожадного” та “хамського”.
Головне джерело всіх бід людських — “несродність” (невміння чи небажання творчого пошуку шляхів “сродності” зі світом). Відповідаючи на запитання харківського губернатора Є. О. Щербиніна, чому Сковорода не хоче взятися до якоїсь “престижної” роботи, мислитель сказав так: “Милостивий пане! Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений… лиш людина є найблагородніше його [Бога] знаряддя, що має перевагу свободи й повну волю вибору, а тому ціну і звіт за вживання цього права містить у собі”. У кожного — унікальний і неповторний спосіб “сродності”, і водночас можливість для всіх “сродної” праці і життя Сковорода розкриває в ідеї “нерівної рівності”, яку ілюструє притчею про водограй (фонтан).
Погляди великого правдолюбця мали великий вплив на наступні покоління. Лев Толстой зазначив, що світогляд Сковороди дивовижно близький йому.
Останнє десятиріччя життя Сковороди — це роки його слави. Всі хотіли його бачити. У Харкові, Бєлгороді та багатьох селах виникли гуртки послідовників його вчення і способу життя.
9 листопада 1794-го року Григорій Савич помер. Помер так просто, як і жив…
Про смерть Сковороди записав Срезневський таке: “…Був прегарний день. До дідича з’їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез… Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздаваїв їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — “Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?” — спитав господар, підійшовши до старого. “Пора, друже, закінчити мандрівку!” — відповів Сковорода — “і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!” “І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!” — “Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила”. І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з’явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий”.
Це було 9-го листопада 1794-го року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: “Світ ловив мене, та не впіймав…”.
Його могила знаходиться зараз у селі Сковородинівка (ран. Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського). До нього можна потрапити, з’їхавши з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова). Далі треба їхати 18 км до села Сковородинівка.
Останнє десятиріччя життя Сковороди — це вершина творчості письменника. Про це Павло Тичина писав: “Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обміркуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а головне — люди”.
Цитати
Не розум від книги, а книги від розуму створились.
Царство наше всередині нас. Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе.
Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.
Святість життя полягає в робленні добра людям.
Втрачений той час, який ти не витратив на навчання.
Дійсне блаженство людини не в погоні за минаючими благами зовнішнього світу, а в пізнанні себе, знаходженні божественної мудрості й у сродній праці.
Немає гіршої муки, ніж хворіти думками, а думки хворіють, коли залишаються без сродної праці.
Весь світ складається із двох натур: одна — видима, другая — невидима. Видима натура називається тварь, а невидима — Бог
Збірки
- Сад божественних пісень
- Пісні та фабули
- Басни Харьковскія
- Трактати. Діалоги
