Богдан Хмельницький

Богдан Зиновій Хмельницький (народився 27 грудня 1595 (6 січня 1596 за новим стилем) — помер 25 липня (6 серпня за новим стилем) 1657, у Чигирині) — шляхтич руський, реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

Історія всіх народів має свої доленосні повороти. Для французів — доба краху Бастилії та наполеонівських війн (1789—1815), для іспанців — Реконкіста та великі географічні відкриття XIV—XV століть, для німців — доба Бісмарка та об’єднання Німеччини (1871), для американців — “Бостонське чаювання” та ухвалення Конституції (1773—1793). Що ж було історичним “рубіконом” для України? Жодна подія, жодний народний вчинок і жодний національний герой не залишив такого яскравого сліду в українській історичній пам’яті, як гетьман Богдан Хмельницький.

Про життя Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало. Традиційний рік народження козацького гетьмана — 1595 — вирахувано за відомостями венеціанського посла Нікколо Сагредо, який у 1649 році писав у своєму рапорті до венеціанської сенйорії, що Хмельницькому 54 роки.

М. Максимович висунув версію, що Богдан народився 27 грудня 1595 року, на свято Святого Федора Начертанного та одержав ім’я Богдан, від народної форми церковного імені Теодор (Феодот). Однак ця версія не пояснювала друге ім’я Богдана Хмельницького, Зиновій.
Відповідно, питання дати народження Богдана Хмельницького залишається відкритим і потребує подальшого вивчення.

Про молоді роки майбутнього гетьмана також відомо небагато. Його батько — дрібний шляхтич Михайло Хмельницький, імовірно, походив із перемиської землі у західній Галичині (нині — пограниччя України та Польщі), мав герб “Абданк”, служив у війську Коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, деякий час мешкав у нього в Жовкві, згодом служив у іншого впливового галицького магната — Яна Даниловича. Саме клієнтарні обов’язки привели Хмельницького-батька до Наддніпрянщини. Сталося так, що Данилович обіймав посаду чигиринського старости, а батько майбутнього гетьмана був, відповідно, підстаростою — тобто замковим урядником. На плечі Михайла Хмельницького були покладені функції осадчого — організатора селянських переселень на малолюдні придніпровські степи. Колонізація степового пограниччя мала для українських староств справді стратегічне значення — це був єдино можливий спосіб вижити під тиском кримської та ногайської орд і пов’язаних із ними спустошень. Саме за цю вислугу підстароста Хмельницький і отримав хутір Суботів, що неподалік Чигирина, а відтак заклав там власну слободу. Осівши на Вкраїні, Хмельницький-старший поріднився з козацьким середовищем, узявши шлюб із козачкою — Богдановою матір’ю.

Освіта

Логічним є припущення, що Богдан отримав початкову домашню освіту, а далі навчався в парафіяльній школі. Палеографічний аналіз власноруч написаних гетьманом листів виявив почерк з прикметними рисами Київської школи. Тому не виключено, що навчався він у школі при якомусь із київських монастирів. Можливо, десь у 1609 році, на пропозицію гетьмана Жолкєвського, батько віддав його до Львівської єзуїтської колегії, де був учнем Андрея Ґонцеля-Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Там майбутній гетьман навчався п’ять-сім років, де був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добрі знання латинської мови, досконало володів польскою мовою, а згодом навчився ще турецької, кримсько-татарської і французької мов. У 1648 році Мокрський входив до депутації львівських міщан до Хмельницького, що облягав Львів із своїм військом і татарами. Гетьман упізнав Мокрського, і залишившись один на один, упав у ноги своєму вчителеві та дякував за навчання.

Козацтво

Військова кар’єра тодішнього лицаря починалася не пізніше ніж у 14 років. Достеменно відомо, що 1620 р. Богдан разом зі своїм батьком брав участь у молдавському поході гетьмана Станіслава Жолкєвського і прийняв справжнє бойове хрещення у битві з турками під Цецорою. Ця битва завершилася не тільки нищівною поразкою для коронного війська, а й загибеллю Богданового батька. Юнак потрапив у полон і так би й cкінчив своє життя на галерах, якби його не викупила мати, обмінявши на когось із родовитих турецьких полонених, захоплених раніше козаками.

Богдан був професійним вояком, брав участь у славетних морських експедиціях до турецьких берегів, відзначився у Смоленській кампанії 1633 р., де воював із московитами і за яку король нагородив його шаблею. Не залишився Богдан байдужим і під час козацького повстання Павлюка (1637 р.), хоча участь в антипольському виступі могла негативно позначитися на шляхетській кар’єрі. Коли ж повстання захлинулося у шляхетському терорі, Богдан очолив коаліцію ліберальної старшини, що вдалася до компромісу із коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким. Підпис Хмельницького як генерального писаря Війська Запорозького стояв під актом Боровицької капітуляції. Відтак Богдан увійшов до складу запорозького посольства до короля Владислава IV. Незважаючи на те, що за умовами капітуляції козацьке самоврядування на Січі підлягало скасуванню, а відтак зникав інститут військового писаря, Хмельницький отримав натомість повноваження сотника Чигиринського, зберігши свій вплив на козацькі справи в Запоріжжі. Приміром, коли французький емісар граф де Брежі вів переговори щодо найманої служби українських козаків у французькій піхоті, дехто з придворних порадив йому мати справу саме з сотником Хмельницьким. У 1644 р. де Брежі писав кардиналові Мазаріні: “Серед козаків є непересічний полководець Богдан Хмельницький, з котрим рахуються навіть при дворі”. Згодом, після особистого знайомства з Хмельницьким де Брежі також підкреслив його майстерне володіння латиною та неабиякі організаторські здібності.

Особисте життя і повороти долі

Далеко не старшинська кар’єра наштовхнула Богдана на відчайдушний шлях бунтаря й визволителя, а саме особиста доля. Завзятий воїн, він устиг у житті пізнати лаври перемог і гіркоту поразок. Був одружений щонайменше тричі.

Його першою обраницею була Ганна Сомківна — сестра майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка. Саме з нею Богдан прожив більшу частину своїх зрілих років, виростивши трьох синів і чотирьох дочок, проте, вочевидь, так і не пізнавши щастя. Після року вдівства він нагледів собі гарненьку дівку Мотрону, вихованку своєї покійної дружини. Проте напередодні вінчання давній ворог Хмельницького чигиринський підстароста Данило Чаплинський здійснив зі своїми гайдуками збройний наїзд на Суботів і, за відсутності хазяїна, викрав красуню Мотрону й негайно обвінчався з нею. Молодший син Хмельницького Остап намагався тому перешкодити, але був жорстоко побитий канчуками. Від побоїв хлопець невдовзі помер. Зазнавши ганьби, зажурений батько намагався апелювати до судових інстанцій і навіть самого короля, але марно. Нарешті король натякнув сотникові: мовляв, маєш шаблю на поясі — суди! Владислав IV й не підозрював, що суд над напасником Чаплинським стане прелюдією “страшного суду” над ляхами за численні кривди русинам — судом над шляхетськими вольностями на Вкраїні.

Втім, конфлікт з Чаплинським, його напади на майно і родину Хмельницького були тільки приводом для повстання проти Польщі. Багато досліджень доводять, що причини розриву з Польщею були значно глибші, що виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна й не були несподіванкою ані для українських кіл, ані для польського уряду та його адміністрації на Україні. Зважившись на виступ Хмельницький розсилав по Україні універсали з закликом до оборони стародавньої грецької віри від неприятелів-ляхів.

Відбивши наречену в той самий спосіб, що й Чаплинський, Богдан був змушений домагатися повторного церковного шлюбу, фактично за живого чоловіка. На такий винятковий крок могла дати дозвіл лише верховна особа церкви. Хмельницькому, тоді вже гетьманові Війська Запорозького, не треба було намовляти церковних владик, за нього це зробили його гучні військові перемоги — розбите коронне військо під Пилявцями, взяття Львова і, нарешті, тріумфальний в’їзд до Києва. На початку 1649 р. шлюб Богдана і Мотрони освятив сам патріарх Єрусалимський Паїсій, що перебував на той час в Україні.

Утім, щастя “молодих” було нетривале. Улітку 1651 р. старший син Хмельницького Тиміш, розлютившись, наказав повісити “мачуху” на воротах батьківського двору в Чигирині, мовляв, за подружню зраду. Жалоба гетьмана була не менш швидкоплинна. Невдовзі він одружився втретє — із сестрою ніжинського полковника Івана Золотаренка Ганною. Відомо, що ця доброчесна жінка була вдовою одного з козацьких полковників і користувалася великою повагою серед старшини. Після смерті Богдана вона постриглася в одному з київських жіночих монастирів на Печерську, де й спочила 1667 року.

Дуже важливо, що, починаючи війну з Польщею, Б. Хмельницький заручився союзом із Туреччиною і Кримом, які дали йому політичну і військову допомогу. Саме тому перемоги Б.Хмельницького 1648 р. у битві під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу проти польської адміністрації й польської шляхти та її агентури в Україні. Саме тоді було здійснено облогу Львова й Замостя, визволено з-під влади Польщі велику територію України. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) — так описує цю хвилю революції, яка почалася в 1648 році й дійшла до свого вершка наступного року: “Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта …, навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли”.

На чолі визвольного руху

Тріумфальний в’їзд Хмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 р. як “пресвітлого володаря й князя Руси” свідчили, що початок нової козацько-гетьманської держави, власне держави Хмельницького був зроблений. Але цю державу треба було боронити, розбудовувати й забезпечити їй визнання й належне місце в системі європейських держав. Усе дальше життя Хмельницького було присвячене досягненню цієї мети. Як фундатор і будівничий, оборонець і господар нової української держави, Хмельницький виявив себе великим полководцем, талановитим дипломатом і першорядним державним діячем.

Богдан Хмельницький був людиною міцного здоров’я, але останні роки часто хворів. Він упокоївся 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 р. в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Вона мала стати родовою усипальницею Хмельницьких. Але після смерті забальзамоване і поховане тіло гетьмана зникло. Де саме воно знаходиться зараз, невідомо. Власне, існує дві версії цієї події, так звана польська й українська. За польською версією воєвода Стефан Чарнецький 1664 року напав на Суботів, викопав домовину з тілом гетьмана, спалив і попіл вистрілив із гармати. Український варіант це припущення повністю відкидає, мовляв тіло Богдана було перепоховано його старим другом Лавріном Капустою. Щоб не допустити нової наруги над його тілом, нове місце поховання знало дуже обмежене коло осіб, які в ході війн загинули. Вчені припускають, що ймовірним місцем перепоховання праху Хмельницького може бути “Семидубова гора” у с. Івківці, що неподалік Суботова. Але доказів підтвердження обох версій поки що немає.

Хмельницький як лідер

Яскраві спогади залишили сучасники про характер гетьмана та його темперамент. Зазвичай це була людина скептична, схильна до розважливих суджень. Проте політикові й полководцеві були притаманні й прояви вкрай холеричного збудження, яке він гасив найчастіше з допомогою алкоголю. У хвилини гніву потрапляти під його руку було просто-таки небезпечно для життя. Якось у 1653 р., коли старшина поставила під сумнів доцільність походу на Молдавію, гетьман спересердя рубонув шаблею черкаського полковника Яська Пархоменка по руці. На щастя, рана виявилася не надто глибокою. Хмельницький, опанувавши себе, наказав старшині принести діжку меду: “Пийте, діти, а на мене гніву не тримайте”.

Хмельницький, поза сумнівом, мав харизму лідера, а завдяки своєму авторитетові в козацькому середовищі почувався просто-таки диктатором. Як занотував у своєму щоденникові литовський канцлер Альбрехт Радзивілл: “Хмельницький тримав русинів у такому послуху, що вони були здатні на все лише за одним його помахом”.

Втім, не було диктатури, яка б була спроможна протидіяти притаманному козацькій старшині демократизмові, запозиченому в польської шляхти. Промовистий приклад — доля молдавської експедиції 1653 р., яка завершилася вкрай трагічно для старшого сина Хмельницького Тимоша. Немає підстав “воювати чужу землю”, заявляли полковники. На їхню думку, молдавський вектор політики не лежав у площині актуальних козацьких інтересів, особливо після тяжких поразок у війні з Польщею, а всього лише задовольняв амбіції молодого гетьманича, який був одружений із дочкою молдавського господаря Розандою Лупул. Зрештою, козацький експедиційний корпус був обмежений особистою гетьманською сотнею, що згодом загинула разом із Хмельниченком під Сучавою. Інший приклад — присяга московському цареві після Переяславської ради 1654 р., від якої всупереч волі гетьмана відмовилися такі авторитетні полковники, як Іван Богун, Іван Сірко та Грицько Гуляницький (загалом тоді не присягнули Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропивнянський полки). Отже, диктатура на полі битви, а козацьку політику визначала-таки старшинська рада.

Створення української держави

Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-Гетьманської Держави — Війська Запорізького (1648—1764). У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає як державний діяч великого формату. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запорізького й під владою його гетьмана об’єднала всі верстви українського народу. Б.Хмельницький створив не тільки державний апарат і виховав цілий гурт бойових військових і цивільних керівників як з козацької старшини, так і з української шляхти (І. Виговський, П. Тетеря, Д. та І. Нечаї, І. Богун, Г. Гуляницький, С. Мрозовицький (Н. Морозенко) та ін.), але й цілу провідну верству Козацько-Гетьманської Держави, яка, попри всі труднощі і поразки, зуміла свої завоювання зберегти і вдержати, супроти навали Москви і польсько-турецьких зазіхань, майже до кінця XVIII ст.

Спочатку Б.Хмельницький досить обережно ставився до висунення гасла юридично незалежної козацької України, добре розуміючи небезпечність такого кроку за тодішніх політичних умов та реальну вагу Війська Запорозького в системі європейського світопорядку. Але водночас вільним вибором сюзерена він ніби заявив про свої претензії на статус незалежного правителя. В політичній програмі Хмельницького поєднувалися традиційні й новаторські ідеї, синтез демократії часто охлократичного типу, авторитаризму та ідеї релігійного відродження. Але навряд чи можна погодитися з оцінкою Б.Хмельницького, яку дав свого часу М.Грушевський: “Затхлиною і мертвечиною віє на нас з декларацій гетьманського осередку всього сього десятиліття”.

Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки та їхня легендарна відвага й умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. В короткий строк і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. При гетьманові України існував дорадчий орган — Рада Генеральної старшини, яка обговорювала найскладніші питання державного життя та поточні справи. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі з січовим отаманом, яка приймала рішення, що стосувалися Запорозької Січі.

Ще одним важливим органом державного самоврядування була полкова Рада, яка крім поточних питань полкового життя обирала з участю козаків полкового старшину та полковника. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, за деякими даними, збирався налагодити карбування власних грошей. Встановив і підтримував дипломатичні стосунки з багатьма країнами Європи, зокрема з Польщею, Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, які визнали Україну як суб’єкт міжнародного права. Водночас він організував ефективну і розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писав у своєму щоденнику “про розвідників Хмельницького, котрих він мав повсюди, навіть у Венеції”. Український історик Іван Крип’якевич зауважував, що гетьман “мав не тільки дуже точні відомості про події у Польщі, Криму, Туреччині, карпатських князівствах, але також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька”. Усе вищезазначене, як і продумана, ефективна і злагоджена організація адміністративно-територіального, судового та військового устрою, давало надію Хмельницькому утвердити Українську державу.

Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмана 1656 року й неодноразово розмовляв з ним, у своїх спогадах пише про український народ у період його найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма правління козаків — скликання Ради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмана спільно їх вирішують. Подорожні нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описав подорож антіохійського патріарха Макарія по Україні у 1654 і 1656 роках, зафіксували для нас подробиці побуту і звичаїв українців, які здивували його тим, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслює: “Так ось він, Хмель, якого слава й ім’я рознеслися по всьому світу”. Багато і захоплено пише мандрівник про освіту в державі Хмельницького: “Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб… Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля”. Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де “виходять усі їхні церковні книги дивного друку, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження, тощо”.

Польський історик Людвік Кубаля, котрий присвятив багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки “він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного”.

Стосунки з Московщиною та смерть

Проте своєю удачею Хмельницький завдячував своєму далекоглядному розуму і хитрості, що надійно маскували його почуття та наміри. Хитрість була мистецтвом, яке не раз руйнувало плани його політичних опонентів. Був лише єдиний виняток: на переяславських переговорах його хитрощі не спрацювали проти московських дипломатів. Вони відразу висунули свої умови, що суперечили стратегічним намірам Хмельницького, а в очах старшини взагалі виходили за рамки здорового політичного глузду. Козаки наполягали на підписанні обопільної присяги щодо дотримання військово-політичного союзу, як це водилося у стосунках між королем та шляхтою, натомість московські бояри не бачили більшої крамоли, ніж вимагати присягати від самого царя, і відмовлялися це робити від його імені. Суперечку, очевидно, залишили на післявоєнне узгодження. Принаймні до цього часу переяславської хартії 1654 р. ніхто не бачив! І яке саме рішення тоді ухвалили, відомо лише з опоетизованого “рапорту” московських дяків, розрахованого на сентиментальність молодого царя Олексія Михайловича: “Воліємо під царя східного, православного”. Із часом ця неузгодженість призвела до розриву союзницьких обов’язків і, врешті-решт, до Конотопської битви 1659 року, коли вчорашні побратими — українські козаки та московські ратники — зійшлися у кривавій січі, нещасливої саме для останніх. Проте це було вже після Богдана.

Незаперечним є одне: у зовнішній політиці легендарного гетьмана не було чітко виражених пріоритетів, точніше — пріоритетом була сама Україна. Хоч із ким гетьман вів переговори, хоч із ким укладав мир чи оголошував війну, це завжди вписувалося в ситуативні інтереси козацької держави, кордони якої визначала виключно козацька звитяга. “Куди зайшла козацька шабля, там і козацька влада буде”, — резюмував генеральний писар Іван Виговський. Утім, козацька шабля не була стихійним рушієм козацької агресії, адже заходила вона лише туди, де історично жила народність “руська” і де споконвічно стояла “руська церква” — православна українська парафія. Саме такими мотивами керувався Хмельницький під час облоги Львова, походу на Замостя й Підляшшя та в утвердженні гетьманської влади на півдні теперішньої Білорусі, що її зайняв у 1655—1657 рр. полковник Іван Золотаренко.

У відповідь на московський демарш Хмельницький вдався до відчайдушної дипломатичної кампанії, форсуючи підписання домовленостей зі Швецією, імперією Габсбургів, Молдавією та Кримом. Відновилися переговори навіть із Яном-Казимиром. Проте дні гетьмана були злічені. Відчуваючи наближення смерті, він скликав старшинську раду і за її згодою заповів булаву своєму 16-річному синові Юрасеві — єдиному, котрий залишився живим. Особистість незрілого гетьманича була суто символічною. Здавалося, що авторитет Богданового імені втримає від розбрату честолюбну старшину. Проте не так сталося, як гадалося — але це вже інша історія.

Наприкінці липня в гетьмана стався крововилив у мозок.

6 серпня 1657 р. він помер у своїй резиденції в Чигирині. Тіло великого стратега козацької України поховали в Суботові в закладеній ним Іллінській церкві лише через місяць.