Наполеон Бонапарт (Napoleon Bonaparte)
Наполеон І Бонапарт (Napoléon Bonaparte) (народився 15 серпня 1769 — помер 5 травня 1821) — генерал революційної армії з 1796 року, у 1799 році повалив владу Директорії і став диктатором (потім — імператором). З 1803 р. завоював майже всю Європу, створивши на її території маріонеткові королівства для своїх братів.
Наполеон володів феноменальною пам’яттю та працездатністю, гострим розумом, віськовим та державним генієм, даром дипломата, артиста, привабливістю, яка дозволяла йому легко привертати до себе людей. Ця людина в звичному сірому сюртуці та трикутному капелюсі заняла вагоме місце в історії, давши своє ім’я цілій епосі.
Імперія Наполеона виявилася неміцною. Однак, трагічна доля імператора глибоко потрясла його сучасників, в тому числі й художників, музикантів, поетів, дала щедрий харч романтизму, який розквітнув у європейській культурі наступних десятиліть.
Битви Наполеона увійшли до військових підручників, а “Наполеонівське право” лежить в основі соціальних норм багатьох сучасних західних демократій. Навіть реставрована монархія Бурбонів не змогла знищити закріплені Наполеоном результати Революції.
Молодість Наполеона
Наполеон походив з небагатої корсиканської дворянської родини Шарля і Летиції Буонапарте (всього в сім’ї було 5 синів і 3 доньки). Коли Людовік XVI надав дітям зі збіднілих дворянських сімей право безкоштовно здобувати освіту, цим скористалися і корсіканці, зокрема декілька синів і дочок Шарля, включаючи Наполеона.
У 1779, після декількох місяців вдосконалення у французькій мові в коледжі Отена, Наполеон вступив у військову академію в Брієнні. Висміюваний товаришами по навчанню за провінціалізм і незграбність, будучи найбіднішим навіть серед учнів аристократів, він активно проповідував ідеї корсиканського патріотизму. У 1784 Наполеона перевели в паризьку Військову школу. Бонапарт виявив себе середнім учнем і закінчив школу сорок другим з 58 учнів. В 1785 отримавши звання молодшого лейтенанта артилерії, Наполеон був направлений у Валанс на південь Франції.
У вересні 1793 року Бонапарта було призначено начальником артилерії в армію, яка облягала, зайнятий англійцями Тулон. Бонапарт сприяв взяттю міста. Тулон було взято, а він сам отримав в 24 роки звання бригадного генерала.
Публіцистичні твори Наполеона періоду революції (“Діалог про любов”, “Dialogue sur l’amour”, 1791, “Вечеря в Бокері”, “Le Souper de Beaucaire”, 1793) вказують на те, що він поділяв тоді якобінські настрої. В 1792 вступив у Якобінський клуб.
Після термідоріанського перевороту Бонапарт через свої зв’язки з братом Максиміліана Робесп’єра, Огюстеном був заарештований (10 серпня 1794 р., на два тижні). Після звільнення, через конфлікт з командуванням він виходить у відставку, а через рік, у серпні 1795, отримує посаду в топографічному відділі Комітету громадського порятунку. В критичний для термідоріанців момент Баррас призначає його своїм помічником і відзначився при придушенні роялістського заколоту в Парижі 13 вандем’єра 1795 року. Наполеон отримав звання дивізійного генерала і призначений командуючим військ тилу.
23 лютого 1796 року Наполеон отримав посаду командуючого армією Італії.
9 березня 1796 року, Наполеон одружився на вдові страченого при якобінському терорі генерала, графа Богарне Жозефіні, колишній коханці одного з тодішніх правителів Франції — П. Барраса.
В 1796-97 командував французькою армією, що розгромила сардинські та австрійські війська в Італії.
Після повернення з Єгипту до Франції (серпень 1799), Наполеон при підтримці промислової буржуазії здійснив 10-11 листопада 1799 державний переворот, який встановив режим консульства.
Проголошення імперії
З 18 травня 1804 — імператор Франції. У внутрішній політиці проводив заходи спрямовані на зміцненя французької держави. Ліквідувавши самоуправління, запровадив систему префектів, мерів та їх підлеглих, які призначалися зверху. В економічній політиці сприяв розвиткові промисловості та торгівлі. За особистою участю Наполеона були розроблені цивільний (1804), торговельний (1807) і кримінальний (1810) кодекси.
Внутрішня політика Наполеона
Внутрішня політика Наполеона полягала в укріпленні його особистої влади як збереження результатів революції: громадянських прав, прав власності на землю селян, а також тих, хто купив під час революції національну власність — тобто конфісковані землі емігрантів та церкви. Забезпечити все це повинен був цивільний кодекс, який увійшов в історію як кодекс Наполеона.
Наполеон провів адміністративну реформу, створивши інститут підзвітних владі префектів департаментів та супрефектів округів. В міста та села призначались мери. Було створено державний Французький банк для збереження золотого запасу та емісії паперових грошей (1800), нейтралізована система збору податків.
Адміністративні та правові нововведення Наполеона заклали основу сучасної держави, а багато з них діють до сьогодні. Саме тоді було створено систему середніх шкіл – ліцеїв та вищих навчальних закладів.
Усвідомлюючи важливість впливу на суспільну думку, Наполеон закрив 160 із 173 паризьких газет, а ті, що залишилися, поставив під контроль влади. Було створено потужну поліцію і розгалужену таємну службу.
Наполеон уклав конкордат з папою Римським (1801). Рим визнав нову французьку владу, а католицизм був оголошений релігією більшості французів. При цьому свобода віросповідання зберігалась. Призначення єпископів та діяльність церкви ставились в залежність від держави.
Економічна політика
Економічна політика Наполеона полягала в забезпеченні першості французької промислової і фінансової буржуазії на європейському ринку. В першу чергу, цьому заважав англійський капітал, перевага якого обумовлювалася тим, що в Англії відбулась індустріальна революція. Англія одну за іншою збирала коаліції проти Франції, намагаючись залучити на свою сторону найбільші європейські держави — у першу чергу Австрію і Росію. Вона фінансувала ведення воєнних дій на континенті.
Намагаючись економічно задушити Англію, Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду (1806). Відтепер Франція і всі її союзники припиняли торговельні зносини з Англією. Європа була основним ринком збуту англійських товарів, а також колоніальних, ввезених в основному Англією, найбільшою морською державою.
Континентальна блокада завдала шкоди англійській економіці. Через рік Англія переживала кризу у виробництві вовни, текстильної промисловості; відбулося падіння фунта стерлінгів. Однак блокада вдарила і по континенту. Французька промисловість не в змозі була замінити на європейському ринку англійську. Порушення торговельних зв’язків з англійськими колоніями привело в занепад і французькі портові міста: Ла-Рошель, Марсель і ін. Населення страждало від нестачі звичних колоніальних товарів: кава, цукру.
Війни з коаліціями
В зовнішній політиці Наполеон прагнув забезпечити військово-політичну і економічну гегемонію Франції в Європі, здобути перемогу в боротьбі з Великобританією за світове торгівельне і колоніальне панування. В ході воєн з антифранцузькими коаліціями держав (в різні періоди в коаліціях брали участь Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія, Швеція) французька армія під командуванням Наполеона здобула перемоги під Маренго (1800), Аустерліцом (1805), Єною (1806), Ваграмом (1809), внаслідок яких територія наполеонівської імперії охоплювала фактично всю Західну і Центральну Європу.
Наполеон планував безпосередню висадку на Британські острови, але на морі Англія була сильніша. При Трафальгарі французький флот був знищений англійським під командуванням адмірала Нельсона (1805). Однак місяць по тому під Аустерліцем (нині Славков, Чехія) Наполеон завдав нищівного удару об’єднаним австрійським і російським військам.
Злякавшись зростання впливу Франції, проти неї виступила Пруссія, але була швидко переможена (Єна, 1806), французькі війська ввійшли в Берлін. Російські війська завдали великих втрат французькій армії в битві під Ейлау (1807), але програли при Фрідланді (1807).
У результаті війни до складу Франції ввійшли території Бельгії, Голландії, північної Німеччини, частини Італії. На іншій частині Італії, у центрі Європи, в Іспанії (1809) були створені залежні від Наполеона королівства, де правили члени його родини. Пруссія і Австрія були змушені укласти з Францією союз. Це зробила також і Росія (Тільзітський мир, 1807).
Російська кампанія
В червні 1812 Наполеон розпочав похід у Росію. Наполеон розраховував розгромити російську армію в генеральній битві недалеко біля західного кордону і примусити імператора Олександра І заключити мир. Наполеону довго не вдалось нав’язати росіянам генеральну битву. Армія ведучи бої втягнулась глибоко в Росію. В битві під селом Бородіно французи завдали поразку російським військам, але не змогли їх остаточно розгромити.
Після битви французи ще зайняли Москву, але так і не дочекавшись мирних пропозицій росіян Велика армія була вимушена розпочати відступ на захід, який завершився майже повною загибеллю його армії. Партизанська війна, російська армія і суворі морози призвели до повної катастрофи військ Наполеона.
Наполеон і Україна
Західна Волинь (Ковельський, Володимир-Волинський, Луцький і частина Дубенського повітів) була єдиним регіоном України, що їх зайняла наполеонівська армія.
У військово-політичних планах Наполеона певне місце займала Україна. Наполеон звернув увагу на українську проблему, слідуючи традиційній французькій політиці щодо України (підтримка планів П. і Г. Орликів, таємні контакти з К. Розумовським, виступи в 1795 у Конвенті на захист прав козацької нації). Політичні плани французького імператора щодо України в період підготовки російської кампанії 1811-12 передбачали відокремлення українських земель від Росії й поділ їх на три частини: Правобережна Україна відходила до Великого Герцогства Варшавського (без Волині, яка була обіцяна Австрії за воєнну допомогу у війні проти Росії), у Лівобережній і Південній Україні планувалося створити дві держави, т. зв. «наполеоніди» під протекторатом Франції (план був розроблений графами А.-М. Бланом де ля Нольтом д’Отерівом і Г. М. де Монгейяром).
Одна з них мала існувати в межах Чернігівщини і Полтавщини, друга “наполеоніда” — на Південній Україні в межах Катеринославщини, Донечини, Херсонщини, Таврії і Криму, Українське дворянство було незадоволене планами Наполеона стосовно передачі Правобережжя Польщі і це зумовило його лояльне ставлення до російської влади під час воєнної кампанії Наполеона у Росії. Частина українських дворянських кіл, яка притримувалася проросійської орієнтації, сприяла формуванню козацьких кавалерійських частин на допомогу регулярній російській армії (всього було сформовано 22 полки загальною чисельністю бл. 25 тис.чол.). Крім того, у складі російської армії воювало бл. 75 тис. українців як ополченці. У Бородінській битві 1812 брали участь Охтирський, Одеський, Чернігівський, Київський і Тернопільський полки. Оскільки воєнні формування викликали особливий інтерес українських патріотів, то згодом ці полки були направлені за кордони України.
Кінець імперії
Під час воєнної кампанії 1813-14 армія Наполеона нанесла ряд поразок військам Шостої антинаполеонівської коаліції (Австрія, Англія, Пруссія, Росія, Швеція), однак у вирішальній Лейпцігській битві 1813 наполеонівські війська були розбиті. Після вступу союзницьких військ у квітні 1814 у Париж Наполеон зрікся престолу. Переможці зберегли йому титул імператора і передали в управління острів Ельба.
Сто днів та смерть
Після відходу Наполеона від влади до Франції повернулися Бурбони та емігранти, які сподівалися повернення своєї власності та привілеїв. Це викликало невдоволення та страх у французькому суспільстві та армії. Скориставшись цим, Наполеон втік з Ельби і повернувся до Парижу. Його зустріли захоплені вигуки юрби. Війна відновилася, але Франція вже не в силах була нести її ярмо. “Сто днів” закінчилися остаточною поразкою Наполеона біля бельгійського селища Ватерлоо (18 червня 1815 року).
Сам Наполеон став в’язнем англійців та був засланий на далекий острівець Святої Єлени в Атлантичному океані. Там він провів останні шість років свого життя, згасаючи від важкої хвороби та дріб’язкових знущань своїх наглядачів.
У 1840-му році прах Наполеона повернувся до Парижу. Імператора поховано в Домі Інвалідів у Парижі.
Цитати Наполеона
Немає безстрашних людей серед тих, яким є що втрачати!
Від великого до смішного — один крок.
Чоловік, який дозволяє, щоб ним керувала жінка — не чоловік і не жінка, а просто ніщо!
Красива жінка подобається очам, а добра — серцю. Перша буває чудовою річчю, а друга – скарбом!
Звичай змушує нас робити багато дурниць. І найбільша — стати його рабами!
Ті, хто шукає щастя в марнослав’ї та розвагах, схожі на людей, які віддають перевагу вогнику свічки перед сяйвом сонця.
Хто не вміє говорити, кар’єри не зробить.
Останнє слово завжди залишається за суспільною думкою.
Військо баранів, на чолі яких — лев, завжди отримає перемогу над військом левів, на чолі якого — баран.
Військових сил недостатньо для захисту країни. Втім, країна, яку захищає народ — непереможна!
Народ, який не бажає годувати свою армію, буде вимушений годувати чужу.
Мистецтво управління полягає в тому, щоб не дати людям постаріти на своїх посадах.
Велика політика — це всього лише здоровий глузд, застосований до великих речей.
Зупинитися можна при підйомі, але не при падінні.
Легше творити закони, ніж дотримуватися їх.
Найважливіше в політиці — дотримуватися своїх цілей. Засоби нічого не значать!
Я осипав золотом своїх прихильників, але мені варто було розуміти, що розбагатівши, люди більше не хочуть ризикувати своїм життям.
Від солдата потрібна в першу чергу витривалість та терпіння. Хоробрість — справа другорядна!
Сайт
Січень 27, 2011
#
фігляр,авантюрист,брехун і незграба….
Сайт
Січень 27, 2011
#
Используя военную славу, решительность и силу, Наполеон узурпировал власть во Франции. Поскольку Франция очень легко в прошлом теряла его военные завоевания, то для себя принял решение ни на кого не полагаться и ни кому не доверять. Сам одновременно и быстро стал преобразовывать абсолютно все сферы жизни общества. Успешно пытался превратить всю Европу в колонию Франции.
Более подробно хочу осветить то, как Наполеон трансформировал государственное управление. Привожу ряд цитат из книги Е. В. Тарле. «Наполеон»:
Метод его работы над теми государственными проблемами, которых он не знал, был таков. Бонапарт председательствовал на заседаниях созданного им Государственного совета, выслушивал доклады министров, приказывал, чтобы являлись те, кто непосредственно работал над этими докладами, и выспрашивал подробно обо всем, что казалось неясным.
Наполеон выслушивал всех, от кого мог надеяться получить дельное указание, но решал сам. «Выиграл сражение не тот, кто дал хороший совет, а тот, кто взял на себя ответственность за его выполнение и приказал выполнить», – говаривал он.
Проверку того, исполнены ли приказы Наполеон считал ничуть не менее важным делом в государственном управлении, чем самую отдачу этих приказов, – и признавал непременной обязанностью министра доискиваться до точнейшего определения личности виновного в неисполнении приказа или небрежном или замедленном его исполнении. Бюрократическая служба была при нем делом очень тяжелым. Ложиться спать приходилось поздно, вставать – рано, вспоминали потом служившие при нем старые чиновники. По его мнению, для правительства важнее всего извлечь из человека то, что он может дать, – а если люди при этом не будут долго заживаться на свете, – то это само по себе вовсе и неважно для государства. Наполеон даже выразил это характерное для него убеждение в следующих откровенных словах: «Не давать людям состариться – в этом состоит большое искусство управления»…
Он старался обеспечить должностной аппарат хорошими окладами, но уж зато выжимал из людей все, что только возможно было из них выжать. Сам работая непрерывно почти круглые сутки, за вычетом немногих часов для сна, 15 минут на обед и меньше 15 минут на завтрак, – Наполеон не считал нужным проявлять к другим больше снисходительности, чем к самому себе. И точь-в-точь, как он это делал с солдатами и офицерами. Наполеон не только страхом суда, наказания, увольнения заставлял чиновников сидеть за работой сверх всякой меры. Старик Тремок, долго тянувший при Наполеоне тяжелую служебную лямку в качестве чиновника канцелярии, потом аудитора Государственного совета, говорит, что у Наполеона было «искусство увеличивать в людях преданность делу той фамильярностью, с которой он умел, при случае, обращаться с низшими, как с равными», и это искусство «порождало увлечение, равное тому, которое он порождал в армии. Люди истощались в работе так точно, как (другие. – Е. Т.) умирали на поле битвы». На гражданской службе, как на военной, служащий персонал шел на все, чтобы заслужить орден или милостивую улыбку владыки.